Алея пам'яті: Сербін Олексій Сергійович

Сербін Олексій Сергійович 30.10.1996  —  20.02.2025 Сербін Олексій Сергійович

Сербін Олексій Сергійович
30.10.1996-20.02.2025
Народився Олексій у мальовничому польському селі Киселівка, а у 2000 році батьки переїздили до міста Миколаєва та вже у 2003році пішов до Миколаївської школи №13. Після навчання з 9класу пішов навчатися у ВПУ №21, здобув спеціальність електрорадіомонтажник судновий.
У 2016 році хлопець був призваний на строкову військову службу, а у 2018 році був звільнений зі званням – старший солдат. Після армії працював на підприємстві Альма-Гама за спеціальністю механік-наладник, звідти мріяв навчатися далі і вступити до вузу.
Але всі плани враз порушила та зіпсувала війна.
14.03.2023 року Олексій, виявивши добровільне бажання захищати рідну Україну від ворога, пішов до Миколаївського воєнкомату і був зарахований у в/ч А4576 за спеціальністю розвідник-оператор і був направлений воювати на Куп’янський напрямок в село Ковшарівка. Вперше солдат побачив пекло, смерті побратимів та відчув біль за нашу рідну землю, яку засипали ракетами, бомбами, фосфорними снарядами, тощо. Але ні на мить не втратив сумніву, що треба боронити нашу Україну.
Із 16 травня 2023року Олексія і деяких його побратимів, командування України направили на військово- підготовчі навчання, які проходили на території Польщі близько кордону Німеччини. Там Олексій всім хлопцям розповідав, що побував на Батьківщині своїх дідів-прадідів. Казав, що «прекрасний краєвид та польське повітря нагадує рідну Киселівку, запах пирогів із печі бабусі Марії, рідні стежки, по яким бігав зі своїми друзями». А, згодом, його направили на курси підвищення військової кваліфікації, де 01.10.2023року отримав звання-молодший сержант і був направлений як командир бригади на Куп’янський напрямок. Жахливі часи, дні переживав солдат ЗСУ- втрата побратимів, їжа – один раз на добу, без води і сну цілодобово, «поранення осколками, які відчував, коли гаряча кров стікала по тілу, зігріваючи, в холодні дні осені». Після тяжкого вогнепально-осколкового поранення Олексія направили у воєнний госпіталь міста Дніпро. Батьки тиждень не могли додзвонитися до сина. Мати із батьком через кожну годину кожного дня, по черзі, телефонували синові. І вдень, і вночі, час від часу заглядали на телефон, а чи не пропустили виклик від сина, але була тиша. Аж, ось, нарешті! Роздався довгоочікуваний дзвінок від Олексія, в який мати із батьком, плачучи, випитували як там він, що трапилося, чому так довго мовчав? А у відповідь почули: «Па, мам я ж на війні, живий-здоровий, був на завданні, зв»язку не було. У нас тихо, все нормально, не переживайте, скоро приїду у відпустку».
Так, через півтора місяці приїхав у відпустку, аж тоді батьки побачили безліч шрамів, десятки осколків, які ще були на тілі їхнього сина. Мама обіймала сина, дивилася на нього, сльози самі текли градом, але мовчала, дякувала Богові, що врятував їхнього рідненького синочка.
Після одужання, Олексія було направлено як командира-розвідника на інші напрямки – це були і Часів Яр, Костянтинівка, Торецьк, Нью-Йорк Донецької обл